Ти давно від чекання втомилася,
Але вір все пройде-перемелеться.
То зима довгим шлейфом метелиці
У гілляччя колюче вчепилася.
І не хоче здавати позиції.
То швирне льодяними сніжинками
Ув обличчя, неначе жаринками.
То засипле стежки кучугурами
І сховає надію за мурами.
Слабне сила – зростають амбіції...
А підсніжники з Книги Червоної
Скоро будуть в ліси повертатися.
Треба кращих часів дочекатися -
Сива мудрість людей переконує
Бо не вічна лютнева метелиця.
Вже вода оживає під кригою,
Вже лелеки залишили Сірію
І додому вертаються з вирію.
Ось востаннє запахне відлигою. ...
Все пройде, вся біда перемелеться!
Все, що Бог обіцяв тобі – збудеться.
Біль затихне. Тривоги забудуться.
Тільки вдячність у серці залишиться.
Книга пам’яті ближніми пишеться.
Нова пісня тобі подарована.
Хай летить вона в небо торжественно,
Навіть під завивання метелиці.
Все одно - вся біда перемелеться.
Віра – сильна. Надія – Божественна.
Ти від смерті - Предвічним врятована.
3/2/8
Комментарий автора: Цей вірш присвячений моїй дорогій сесричці, Вірі, якій довелося пережити великі труднощі, з яких вона ще й зараз до кінця не вибралась. Але вона живе надією (як і всі ми). 6 червня, 2007 року, по дорозі з Київського аеропорту в Нововолинськ, місто її дитинства, вона і її друзі попали в автокатастрофу. Вона і двоє її друзів їхали з США в гості. Їх зустрічати виїхали друзі і родичі. У тій катастрофі загинуло 6-ро людей, троє з загиблих були її дуже близькі друзі. З трьох, що їхали з Америки, залишилася живою тільки вона одна, зранена, з поломаними кістками. До цього дня вона знаходиться в Україні, де проходить лікування. Сьогодні в неї День народження. Ми, її родина, і друзі щиро вітаємо Вірочку з цим днем і щиро бажаємо їй повного одужання і багато щастя.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Svetochka, duzge xoroshuy virsh,mu z sestroy prochutalu.Nexay Bog Blagoslovut. Комментарий автора: Дякую, Світланочка. Нехай Господь благословляє і тебе (та й усю твою родину).
Віра Ігнатюк
2008-07-17 01:41:34
Дорога сестричко! Щиро дякую за гарний вірш, який є підтримкою для мене. Комментарий автора: Будь-ласка, сестричко. Основне, щоб ти скоріше почала знову бігати.
Лялюк Надія Миколаївна
2009-06-23 19:08:33
я дуже рада за твою поезію пиши більше дякую що ти в нас є. Божих благословінь. Родині привіт. Комментарий автора: Надійка, дякую тобі за відгук. Божих благословінь тобі і твоїй сім'ї також.
Женя Блох
2009-06-23 19:21:19
Слышала о Сакраменто,чрез проповеди пастора Шевченко.
Комментарий автора: Да он здесь. Я бываю в его церкви время от времени. Между прочим, он неплохой поэт. Если желаете, зайдите к нему на церковный сайт www.houseofbreadchurch.org.
Світлана Касянчик
2012-06-04 02:50:11
Як швидко біжить час! Здається недавно ми переживали цю трагедію, а вже минуло з того часу більше 5 років. Рани потрохи гояться. Віра вже ходить і їздить машиною. Пишучи цей вірш, я і не здогадувалась, скільки біди ще чекало на нас. Дорога в Сакраменто і наші переживанні, як ми доберемося при Віриному стані; невтішні прогнози; операційні; довге чекання у кімнаті для відвідувачів; гарячкове намагання відгадати результат чергової операції по виразу обличчя лікаря, що наближався; реабілітація; страх дипресії; мамин раптовий інфаркт; місяць жахів, коли мама лежала непритомна на апаратах у лікарні; страшне: "відключайте" і мамині похорони. Здавалося, під ногами земля хитаєтся. Немов йдеш глибокими грузькими пісками, що засмоктують тебе все більше і більше і ніякої надії чи світла попереду. Слава Богові, що все закінчилось. Вдячність Йому за церкву і друзів, які ніколи не залишали нас наодинці з бідою. Все проходить...
Философу - Дроздов Иван Викторович Поэтический протест автора против позитивизма всех форм,котрый есть самосуицид философии в её этимологическом значении.
Осеняю себя не крестом - Людмила Солма *) примечание:
Очень-очень старое стихо, неоднозначное в моем личном осмыслении - ни тогда в 1975г., ни сейчас - как вновь наткнулась в своих записях на этот криво вырванный из дневника, которого давным уже давно нет, листок...
Выплеснулось одномоментно. Как по наитию наваждения... И до сих пор вызывает удивление необъяснимо мятежной крамолой. Взгляд чуждый и несвойственный моей юности. До абсолютнейшей противостественности. Тяжеловесно-декадентская случайная мысль...
И хотите верьте, хотите нет: но, как только набрала полностью этот стихо-текст, даже не успев сохранить в файле, внезапно отключился свет...
Через несколько минут снова включаю компьютер и заново набиваю в Word это стихотворение.
А мысленно по ходу соображаю: старые записи... забытая памятность событий... Стоит ли ворошить все это нынешним осмыслением?!
Сейчас мне думается, это было, скорее всего, эмоционально-метафорическое эхо чего-то, навеянного каким-то книжным, скорее всего, прочтением... Хотя, помнятся немного и расплывчато-смутные события того давнего февраля. Необъяснимое созвучие разума и сердца -абсолютно чуждому мгновенью?! Поэзия раздумий и осмысления...
Немного подредактировала его, расставив акценты знаков препинания, заменив пару-тройку слов. Поискала среди памятно-знакомых классических стихов более подходящие эпиграфы и остановила свой выбор на трех 4-стишиях из И.Северянина - как показалось мне вчера вечером, наиболее характерных именно многозначием того неясно-уловимого для меня нынешней, эмоционального настроения или смысла, изложенного в этом старом моем стихе:
*Отходная Петрограду*
«Ты проклят. Над тобой проклятья.
Ты точно шхуна без руля.
Раскрой же топкие объятья,
Держащая тебя земля...»
(Игорь Северянин, 1918-VII)
*Осенние листья*
«Осеню себя осенью – в дальний лес уйду.
В день туманный и серенький подойду к пруду.
Листья, точно кораблики, на пруду застыв,
Ветерка ждут попутного, но молчат...»
(Игорь Северянин, 1929)
*Конечное ничто*
«Мы призраками дуализма
Приведены в такой испуг,
Что даже солнечная призма
Таит грозящий нам недуг...»
(Игорь Северянин, 1918-ХП)
И решилась все-таки выставить это стихотворение читателям на обозрение. Возможно кто-то, да задумается на минутку о бренности сиюминутных настроений. И поймет, что жизнь в общим-то не стоит того, чтобы безысходно отчаиваться, впадая в черный пессимизм. Стоит только оглянуться вокруг себя, посмотреть в глаза близких и знакомо-незнакомых людей, переосмыслить сумбур собственной души. Возможно причины духовного одиночества таятся в нас самих – в нашем непомерном величии Эго...
На этой житейски-философской мысли я и закончу свои раздумья над загадкой старого обрывка из забытого мной, выборочно "разоренного" когда-то дневника...
Людмила Солма, 15.10.2007г.
